У своєму серці
Після того, як хлопчик зазнав труднощів у школі, тато почав щоранку з ним молитися такими словами: “Я дякую Богу за сьогоднішнє пробудження. Я іду до школи, аби навчатися… і бути лідером, яким Бог мені призначив бути”. Батько сподівається, що це допоможе сину докласти зусиль і впоратися з неминучими життєвими труднощами.
Створені один для одного
“Я про нього турбуюся. Якщо він щасливий, то щаслива і я”, – каже Стелла. Мерл відповідає: “Я щасливий, коли вона поруч”. Мерл і Стелла перебувають у шлюбі 79 років. Коли Мерл нещодавно опинився в будинку для людей похилого віку, він був нещасний, тому Стелла з радістю забрала його додому. Йому виповнився 101 рік, їй – 95. Хоча Стелла пересувається за допомогою спеціального пристрою, вона залюбки робить усе, що може зробити для свого чоловіка. Наприклад, готує його улюблену їжу. Їй також допомагають онуки і сусіди.
Спогади
У День пам’яті я думаю про багатьох колишніх військовослужбовців, особливо про свого тата і своїх дядьків, які брали участь у Другій світовій війні. Вони повернулися додому, однак під час тієї війни сотні тисяч родин трагічно втратили своїх рідних, які захищали країну. Втім, коли питаєш, мій тато і більшість солдатів тих часів кажуть, що вони були готові пожертвувати власним життям, аби захистити своїх рідних та відстояти те, у що вірили.
Сила у стражданні
У 1948 році Харлана Попова, пастора підпільної церкви, забрали з дому, щоб “задати йому пару питань”, а через два тижні його десять днів цілодобово допитували і морили голодом. Його били кожен раз, як він заперечував, що був шпигуном. Попов не лише витримав таке жорстоке поводження, але й привів до Ісуса інших в’язнів. Через одинадцять років його звільнили, і він продовжив проповідувати. А через два роки він залишив країну і возз’єднався зі своєю родиною. Наступні роки він проповідував і збирав кошти для розповсюдження Біблій у закритих країнах.
Возз’єднання
Маленький хлопчик радісно побіг відкривати велику коробку від свого тата, який був військовослужбовцем, і хлопчик не очікував його побачити на своєму дні народження. Однак всередині цієї коробки була інша гарно упакована коробка, яка, у свою чергу, містила ще одну коробку із запискою: “Сюрприз!” Спантеличений хлопчик підняв голову якраз у ту саму мить, коли до кімнати ввійшов його тато. Зі сльозами на очах син стрибнув батьку на руки, вигукнувши: “Тату, я за тобою скучив! Я тебе люблю!”
Кожен потребує співчуття
Після навернення до Христа і закінчення коледжу Джефф працював у великій нафтовій компанії. Будучи комівояжером, він мав багато подорожувати. Під час подорожей Джефф чув людські історії, багато з яких були скорботними. Він зрозумів, що його клієнти передусім потребували не нафти, а співчуття. Вони потребували Бога . Це привело Джеффа до навчання у семінарії, щоб дізнатися більше про Боже серце і нарешті стати пастором.
Вода надії
Служіння Тома і Марка оживляє життя. Це видно із відео, на якому група повністю одягнених дітей вперше в своєму житті сміється і стрибає в освіжаючій воді відкритого душу. Чоловіки співпрацюють з місцевими церквами по встановленню систем фільтрації води в криницях на Гаїті, полегшуючи і подовжуючи життя, бо це запобігає появі хвороб, пов’язаних із забрудненою водою. Доступ до чистої прісної води надає людям надію на майбутнє.
Справжні друзі
Під час навчання у середній школі в мене була “тимчасова подруга”. У маленькій церкві (де я була чи не єдиною дівчиною її віку) ми були “друзями” та іноді зустрічалися за межами школи. Однак у школі все було по-іншому. Якщо ми зустрічалися, вона могла привітатися лише за умови відсутності будь-кого іншого навкруги. Усвідомивши це, я рідко намагалася привернути її увагу в межах школи. Я розуміла обмеженість нашої дружби.
Поверніться і біжіть
Алі була вродливою, розумною і талановитою дівчиною, яка мала люблячих батьків. Однак після закінчення середньої школи щось змусило її спробувати героїн. Батьки помітили у ній зміни і відправили її у реабілітаційний центр, де Алі врешті усвідомила згубний вплив наркотиків. Після лікування її запитали, що б вона сказала друзям стосовно наркотиків. Дівчина коротко відповіла: “Просто поверніться і біжіть”. Вона вважала, що недостатньо просто сказати “ні”.
Спадщина віри
Відданість батьків Біллі Грема Ісусу була очевидною ще задовго до тієї вирішальної миті, коли у шістнадцятирічному віці він сам повірив у Христа. Його батьки зростали в християнських родинах і потім стали віруючими. Одружившись, вони продовжили передавати цю спадщину, з любов’ю виховуючи дітей, а також молячись, читаючи Біблію і відвідуючи з ними церкву. Частково завдяки міцному фундаменту, який батьки заклали для Біллі, Бог привів його до віри і зрештою до покликання бути відважним євангелістом.
Лише подих
Через раптову смерть Боббі я усвідомила сувору дійсність смерті та швидкоплинність життя. Моїй подрузі дитинства було лише двадцять чотири роки, коли трагічна аварія на слизькій дорозі забрала її життя. Зростаючи в неблагополучній родині, вона, здавалося, тільки-но почала рухатися вперед. Як вона могла так швидко померти, щойно повіривши в Ісуса Христа?
Слова, які ранять
“Худа, худа!” − вигукував хлопчик за моєю спиною. “Худа, як дошка!” − приєднався до нього інший. У свою чергу я могла проспівати: “Палиці і каміння можуть зламати мої кістки, а слова ніколи мене не образять”. Втім, навіть будучи маленькою дівчинкою, я розуміла неправдивість популярної пісні. Недобрі й необдумані слова інколи ранили так сильно, що рани від них були глибшими і загоювалися набагато довше, ніж сліди від каменя або палиці.
Кидати каміння
Ліза не співчувала тим, хто зраджував у подружньому житті… допоки сама не стала глибоко незадоволеною власним шлюбом і намагалася не піддатися небезпечній спокусі. Болісний досвід допоміг їй виявляти співчуття до інших і краще зрозуміти слова Ісуса Христа: “Хто з вас без гріха, – нехай перший на неї той каменем кине” (Ів. 8:7).
Цвісти, як квітка
Моєму найменшому онуку лише два місяці, однак кожного разу як його бачу, я помічаю маленькі зміни. Нещодавно, коли я воркувала з ним, він подивився на мене і посміхнувся! Я раптом почала плакати. Можливо, це була радість змішана зі спогадами перших усмішок моїх дітей, які я споглядала вже дуже давно, хоч і здається, що було це наче вчора. Подібні моменти важко зрозуміти.
Пам’ять про батька
Коли я згадую свого татка, то найчастіше виникає картина, як він щось прибиває у дворі, порається в садку або працює у своїй заставленій речами майстерні з цікавими інструментами й різними штуковинами. Його руки завжди були чимось зайняті – різною роботою, проектами. Він будував гараж, веранду або шпаківню. Інколи щось кував, робив ювелірні прикраси, різні шедеври-вітражі.