Два дерева
Один із найдавніших християнських віршів в англійській літературі називається “Сон хреста”. Цей термін походить від староанглійського слова “rod”, що означає палицю, жердину, і також вказує на той хрест, де був розіп’ятий Ісус Христос. В цьому вірші історія розп’яття розповідається з точки зору хреста. Коли це дерево довідалось, що його збираються використати для вбивства Сина Божого, воно спочатку відмовилось бути використаним таким чином. Але Христос заручився підтримкою цього дерева, щоб принести спасіння всім, хто увірує.
Відбудова
Коли Едвард Клі повернувся до Берліна – де він не був багато років, – то не побачив того, що він пам’ятав і любив. Місто дуже змінилося. І він теж. В журналі “Півкулі” Клі писав: “Повернення до міста, що колись дуже любив, – це в якійсь мірі ризик… Можна розчаруватися”. Коли ми опиняємося у місці нашого минулого, нас може сповняти відчуття смутку і втрати. Адже ми вже не ті, що були колись. І вже не те місце, що мало велике значення у нашому житті.
Передвічний Спаситель
Джералін Теллі вважається найстарішою довгожителькою. Кола вона померла у червні 2015 року, їй було аж 116 років. У тому ж 2015 році місто Єрусалим святкувало 3 000-річний ювілей. 116 років – то великий вік для людини; і 3 000 років – для міста. Але існують дерева, що навіть ще старіші. У Білих Горах Каліфорнії росте сосна, вік якої налічує понад 4 800 років – тобто вона була ще до часів Авраама.
Завжди любить і цінує
Ми служимо Богу, Який більше любить нас, ніж нашу працю.
Непомічені герої
Біблійні історії часто змушують нас зупинятись і замислюватись. Наприклад, коли під час подорожі до Обітованої Землі на ізраїльтян напав Амалик, то звідки Мойсей знав, що потрібно зійти на верхівку гори й тримати, піднявши, Божу палицю? (Вих. 17:8-15). Про це невідомо. Написано лише, що коли Мойсей піднімав палицю, то перемагав Ізраїль. Коли ж опускав палицю – перемагав Амалик. Але Мойсей не мав сили постійно тримати палицю піднятою, тому його руки підтримували його брат Аарон та один чоловік на ім’я Хур – завдяки чому Ізраїль зрештою переміг.
Сила людської природи
Британський письменник Ілвін Во своїми висловлюваннями виявляв чималі недоліки свого характеру. Зрештою цей романіст навернувся у християнство, але проблема залишалась. Якось одна жінка запитала його: “Містер Во, як ви можете так поводитись і називатись християнином?” “Мадам, – відповів письменник, – я справді буваю таким, як ви кажете. Але повірте, якщо б не моя релігія, мене навряд чи можна було б назвати людською істотою”.
Громи й блискавки
Багато років тому сталося, що ми з другом рибалили на ставку, як раптово почався дощ. Ми спочатку сховались в осиковому гаю неподалік, але дощ не вщухав. Тоді ми вирішили закінчити риболовлю і побігли до своєї вантажівки. Та не встиг я відкрити двері, як кульова блискавка вдарила по деревах в гаю. Вона зірвала майже все листя і навіть кору. Залишились лише гілки, що диміли й ледь тліли. А потім настала тиша. Ми з другом були приголомшені. Нас охопив благоговійний страх.
Недаремна праця
Один мій знайомий фінансовий консультант одним реченням описав реальність інвестицій: “Сподівайся на найкраще, але будь готовий до найгіршого”. Майже в кожному рішенні в житті є місце для невпевненості щодо результату. Однак, є один шлях, на якому, що б не трапилось, ми точно знатимемо, що зрештою всі наші зусилля будуть недаремними.
Все, що потрібно
Уявіть, що ви поїхали кудись без найнеобхідніших речей. Жодної зміни одягу. Немає ані грошей, ані кредитки. Це звучить як щось жахливе і вкрай нерозсудливе, чи не так?
В Особі Христовій
У своїй письменницькій діяльності я дуже часто повертаюся до питання страждань, неначе роздираю стару рану, що ніколи цілком не зцілюється. Мої сумніви приходять до мене в обличчі тих моїх читачів, що діляться зі мною сумними історіями. Згадую, як один пастор подзвонив мені після того, як дізнався, що через недбале переливання крові його дружина й маленька донька інфікувалися вірусом СНІД і наразі помирають. “Як я тепер можу говорити про Божу любов своїй молодіжній групі?” – запитував він мене.
Цілковита посвята
Граючи в університетській баскетбольній команді, я на початку кожного грального сезону приймав свідоме рішення цілком довіряти своєму тренеру. Я йшов до спортзалу і робив все, що він наказував мені. Не думаю, що моя команда мала б від мене якусь користь, якби я качав свої права: “Тренере, я хочу кидати м’яча у корзину, мені подобається дриблінг. Але тільки не проси мене тренуватись бігом, грати у захисті й дуже потіти!”
Дихання життя
Одного зимнього морозного ранку я вела доньку до школи. Нам було дуже весело від того, що ми споглядали, як наш подих створює пар. Ми сміялись з тих різних хмаринок, що вилітали з наших уст. Я сприймала той момент як дар, насолоджуючись життям і спілкуванням з донькою.
Скарб для усіх
У березні 1974 року китайські фермери копали в одному місці криницю і натикнулись на несподівану знахідку. Йдеться про Теракотову Армію – натурального розміру статуї вояків з теракоти (жовтої глини), що були поховані під сухим ґрунтом центрального Китаю. Ці скульптури датуються 3 століттям до Різдва Христового.
Довгостроковий вплив
Кілька років тому ми з дружиною зупинились в одному готелі у віддаленому англійському містечку. Крім нас там були ще чотири подружні пари – всі британці. Ми ніколи з ними раніше не зустрічались. Якось ми сиділи в залі разом, попиваючи каву, і наша бесіда переключилась на тему: “Чим ви займаєтесь?” На той час я займав посаду президента Інституту Муді в Чикаго, але подумав, що мої нові знайомі навряд чи знають цей учбовий заклад і його засновника Д. Муді. Та коли я назвав місце своєї роботи, ті люди здивували мене своєю миттєвою й емоційною реакцією: “А… Муді та Санкі? – сказав один. – Той самий Муді?” А інший додав: “У нас є збірник духовних пісень Санкі, і наша родина часто збирається разом, щоб поспівати з нього під піаніно”. Я був дуже вражений! Євангеліст Дуайт Муді та музикант Айра Санкі понад 120 років тому проводили у Британії свої зібрання, але їхній вплив відчувається й дотепер.
Нове життя
Слова батька глибоко ранили серце Раві. “Ти нікчема. Ти – тягар для нашої родини”, – сказав він. У порівнянні з іншими талановитими братами Раві здавався цілковитим невдахою. Він намагався досягти успіхів у спорті – і досяг. Але все одно почувався неповноцінним. “Що з мене вийде? – переймався він. – Я цілковитий нікчема? Може мені піти з цього життя якимось безболісним способом?” Ці думки переслідували його, але він нікому про них не казав. Це було неприйнятним у його культурі. Його вчили особисту біль тримати при собі й нікого не впускати у свій внутрішній зруйнований світ.