Глибокі води
Коли Білл Пінкні в 1992 році вирушив у одиночне плавання навколо світу, пройшовши складним маршрутом навколо небезпечного Великого Південного мису, ним керувала висока мета. Своєю подорожжю Пінкні хотів надихнути та навчити дітей. Серед них були й учні початкової школи в Чикаго, в яку він колись ходив сам. Мандрівник прагнув своїм прикладом показати, чого можна досягти, якщо старанно вчитися і прагнути мети. Тому і свою яхту він назвав “Посвячення”. Сьогодні, запрошуючи школярів на борт, він дозволяє їм постояти за штурвалом і намагається навчити дисципліни та роботи в команді. “Це необхідні засади успішного життя”, – каже він.
Оновлення
Багато подорожуючи, Шон Сейплер якось задався питанням: що стається зі шматочками мила, які залишилися після відвідувачів у готельних номерах? Виявилося, що їх викидають у сміття та вивозять на звалище. Отже, Сейплер заснував компанію “Чистий світ”, яка допомагає більше ніж восьми тисячам готелів, круїзних лайнерів та курортних пансіонатів перетворювати тисячі тонн викинутого мила на сформовані чисті бруски. Потім це мило відправляється більш ніж у сотні країн, де допомагає запобігти незліченній кількості захворювань та смертей, пов’язаних із низьким рівнем гігієни.
Мале, але велике
Ч и зможу я потрапити на Олімпіаду? – переживала за свої показники студентка коледжу, обдарована плавчиня. Тоді професор математики Кен Оно вивчив техніку плавання дівчини і побачив, як можна покращити її час на шість секунд – суттєва різниця для змагань такого рівня. Прикріпивши датчики до спини спортсменки та проаналізувавши дані, професор запропонував трохи відкоригувати рухи, які в результаті вплинули на швидкість і дозволили їй здобути перемогу.
Відомі Богу
Двох братів-сиріт усиновили в різні сім’ї, і вони не бачили один одного майже двадцять років. Але потім завдяки тесту ДНК відбулося радісне возз’єднання. Один із братів на ім’я Кієрон відправив іншому, Вінсенту, текстове повідомлення, ще не будучи впевнений, що він його брат. “Це ще хто?” – подумав Вінсент. Кієрон запитав, яке ім’я він отримав при народженні. “Тайлер”, – відповів той. Все одразу стало на свої місця. Один брат упізнав іншого по його імені.
Сильний і добрий
Молодий служитель студентської групи був стурбований. Його спантеличило, коли я насмілилась запитати, чи він молиться… про Боже керівництво… про Його допомогу. Чи він молиться невпинно, як спонукав апостол Павло. У відповідь молодий чоловік визнав: “Я ще не впевнений, що вірю в молитву”. Він насупився. “Або у те, що Бог слухає. Ви просто подивіться, що твориться у світі”. Цей молодий лідер “будував” служіння власними силами і, на жаль, зазнавав невдач. Чому? Він відкидав Бога.
Гра змін
Рукостискання говорило саме за себе. Березневого вечора 1963 року два баскетболісти – один чорний, інший білий – кинули виклик расовій ненависті і потиснули один одному руки. Вперше в історії штату Міссісіпі повністю біла чоловіча команда зіграла проти змішаної. Щоб взяти участь у “грі змін” із командою Університету Лойоли в Чикаго, команда штату Міссісіпі порушила судове рішення, яке забороняло їм залишати штат. А чорношкірі гравці Лойоли протягом усього сезону зазнавали образ, їх закидали попкорном та льодом, а під час поїздок вони не раз опинялися перед зачиненими дверима.
Відображаючи Його світло
Щоб відтворити в пейзажах красу віддзеркаленого світла, художник Арманд Кабрера дотримується важливого принципу: “Віддзеркалене світло ніколи не буде яскравішим за його джерело”. За його спостереженнями, живописці-початківці схильні перенасичувати віддзеркалене світло. Він каже: “Віддзеркалене світло належить до тіні; воно має підтримувати освітлені частини вашого живопису, а не конкурувати з ними”.
Ніколи не пізно
Перебуваючи в маленькому західноафриканському містечку, мій американський пастор вчасно прибув на недільне богослужіння о 10 годині ранку. Втім у церковній залі нікого не було. Він вирішив почекати. Одну годину. Дві. Нарешті, десь о пів на першу дня, до церкви прибув місцевий пастор, а за ним почали надходити хористи та інші мешканці міста, і служіння розпочалося “у повноті часу”, як висловився мій пастор. “Нас вітав Дух, і Бог не запізнився”. Місцева культура відрізнялася від американської культури мого пастора.
Такий, як є
Молода жінка не могла заснути. Вона вже багато років страждала від фізичної вади, а завтра їй треба було опинитися в центрі уваги на церковному ярмарку, щоб зібрати пожертви на отримання вищої освіти. “Однак я не гідна цього” , – думала Шарлотта Елліотт. Ворочаючись у ліжку, вона сумнівалась як у власних здібностях, так і у своїй духовності та благочесті. Наступного дня, все ще не маючи спокою, вона взяла до рук перо і написала слова відомого нам гімну:
Великі сподівання
Метушливого дня перед Різдвом у відділення пошти зайшла літня жінка. Спостерігаючи за її повільною ходою, терпеливий працівник пошти привітав жінку: “Вітаю, молода леді!” Його слова прозвучали по-дружньому, втім декому, можливо, почувся в них натяк на те, що якби вона була молодшою, то було б краще.
Чуючи Христа, а не хаос
Щоденно годинами дивлячись теленовини, похилого віку чоловік все більше і більше хвилювався, що світ руйнується і потягне його за собою. “Будь ласка, вимкни це, – благала його дочка. – Просто припини це слухати”. Однак чоловік і далі продовжував проводити багато часу в соціальних мережах та в інших джерелах новин.
Боже передбачення
Під час їзди по незнайомій місцевості мій чоловік помітив, що вказівки GPS навігатора раптом почали здаватися хибними. Виїхавши на гарну чотири-полосну дорогу, ми отримали пораду з’їхати з неї і рухатись далі по одній полосі, що пролягала паралельно з нами. “Я так і зроблю”, – сказав Дан, хоча не було жодних видимих причин це робити. Однак приблизно через десять миль рух на автостраді поряд з нами почав сповільнюватися. В чому причина? Велике будівництво. А що стосовно нашої дороги? На ній було дуже мало машин, і ми змогли вільно їхати далі. Дан сказав: “Я не бачив наперед, на відміну від GPS”. А головне, як ми з ним погодились, це знає Господь.
Птаство небесне
Сходило літнє сонце, і моя усміхнена сусідка, побачивши мене на подвір’ї, тихенько покликала дещо подивитись. “Що там?” – заінтриговано і пошепки запитала я. Вона показала мені в напрямку свого ґанку, де серед квітів на металевих сходах було крихітне гніздо із соломи. “То гніздо колібрі, – прошепотіла сусідка. – Бачиш пташенят?” Два дзьоби, крихітні наче голки, ледве виднілися в гнізді. “Вони чекають на матір”. Ми стояли вражені. Я дістала телефон, аби зробити фотографію. “Тільки не надто близько, аби не злякати матір”, – сказала сусідка. Так ми і спостерігали за ними здалеку.
Жива вода
З Еквадору прибув букет квітів. Коли ці квіти нарешті привезли до мене, їхній вигляд був не надто свіжий. В інструкції було написано, що їх треба помістити в прохолодну свіжу воду. Втім спочатку стебла квітів варто підрізати, аби їм легше було споживати вологу. Однак, чи зможуть вони відновитися?
Вчитися і любити
У початковій школі в шотландському місті Грінок три вчительки, які перебували в декретній відпустці, раз у два тижні приносили до школи своїх немовлят, аби учні вчилися з ними взаємодіяти. Гра з маленькими дітьми навчає виявляти емпатію, турботу та розуміння почуттів інших людей. За словами однієї вчительки, часто найбільш сприйнятливими є ті учні, “які взаємодіють на індивідуальній основі”. Вони пізнають, “наскільки це непросто піклуватися про маленьку дитину”, а також вчаться краще розуміти “почуття один одного”.