Турбота про ближніх
Жозе, 77-річний учитель, вісім років мешкав у своєму автомобілі. Щовечора літній чоловік розміщувався у своєму Форді 1997 року випуску, уважно слідкуючи за зарядом акумулятора, до якого підключав свій комп’ютер для вечірньої роботи. Замість того, щоб витрачати кошти на оренду житла, Жозе надсилав гроші численним родичам в Мексиці, які потребували їх більше. Один із колишніх студентів Жозе часто бачив, як той кожного ранку щось шукав у своєму багажнику. Отже, він організував збір коштів і через декілька тижнів приніс Жозе чек, аби той міг орендувати житло. “Я просто розумів, що мав щось зробити в цій ситуації”, – сказав чоловік.
Більше не сироти
Гай Брайант, нежонатий і бездітний чоловік, працював у нью-йоркській службі дитячої соціальної допомоги. Він щоденно стикався з величезною потребою в прийомних батьках. За одне десятиліття через його опіку пройшло більше п’ятдесяти дітей. Одного разу він опікував аж дев’ятьох дітей. Брайант пояснив: “Кожного разу знаходилася дитина, яка потребувала місця, де б вона могла перебувати. Якщо у вашому домі і серці є місце, ви просто візьмете її до себе. І вам не треба довго над цим думати”. Прийомні діти, які вже стали дорослими і почали жити власним життям, досі мають ключі від будинку Брайанта і часто приходять до нього на недільний обід. Брайант до багатьох виявив батьківську любов.
Зцілення для всього світу
Захована у віддаленій ущелині на заході Словенії таємна медична установа (партизанська лікарня Франья) стала прихистком для тисяч поранених солдатів під час Другої світової війни. Усі вони ховалися від нацистів. Той факт, що лікарня так і залишилася невиявленою нацистами, вже сам по собі є знаковим. Однак ще більш знаковим є те, що в цій лікарні (яку заснував і забезпечував словенський рух…
Дещо спільне і об’єднуюче
Аміна, іракська іммігрантка, і Джозеф, американець від народження, взяли участь у протилежних політичних протестах. Нам навіюють думку, що ті, хто розділений етнічною приналежністю та політичними вподобаннями, надзвичайно ворожі один до одного. Однак, коли невелика група людей оточила Джозефа, намагаючись спалити його футболку, Аміна побігла на його захист. “Навряд чи можна бути ще більшими супротивниками, ніж були ми, – сказав Джозеф журналістові, – але на той момент спрацювало це спільне для всіх почуття під назвою «так не можна»”. Щось важливіше, ніж політика, об’єднало в ту хвилину Аміну та Джозефа.
Запекла боротьба
У 1896 році дослідник на ім’я Карл Ейклі, перебуваючи у віддаленій місцевості Ефіопії, опинився один на один із 40-кілограмовим леопардом. Він пам’ятає, як на нього стрибнув леопард, намагаючись встромити свої ікла в його горло. Однак звір схибив, лише поранивши своїми щелепами праву руку дослідника. Обидва покотилися по піску в тривалій і запеклій боротьбі. Ейклі слабнув, і “постало питання, хто перший із них здасться”. Зібравши всі свої останні сили, Ейклі все ж зумів голими руками задушити великого леопарда.
По-справжньому живі
Упродовж тижня після Пасхи наш п’ятирічний син Уайєтт почув багато розмов про воскресіння. У нього завжди є питання, зазвичай справді складні питання. Я їхав за кермом, а він сидів на задньому сидінні. Дивлячись у вікно, Уайєтт замисленно сказав: “Тату”, а потім зробив паузу, готуючись задати мені складне питання. “Коли Господь Ісус нас воскресить, ми будемо по-справжньому живі чи лише в наших думках?”
Це змінює все
Ярослав Пелікан, професор Єльського університету, якого вважали одним із “визначних знавців християнської історії того часу”, був відомий своєю вражаючою академічною кар’єрою. Він написав понад тридцять книг і отримав престижну Премію Клюге, як винагороду за його багатотомні твори. Втім один із його студентів згадав найважливіші, на його думку, слова вчителя, які той промовив перед смертю: “Якщо Христос воскрес – усе інше неважливе, якщо ж ні – усе інше також неважливе”.
Чесне життя
Абель Мутаї, кенійський бігун, брав участь у виснажливих міжнародних змаганнях. Коли до омріяної перемоги залишалося декілька ярдів, він переплутав знак і, подумавши, що вже досяг фінішної лінії, припинив забіг. Іспанський бігун, Іван Фернандес Анайя, який біг другим, побачив помилку Мутаї. Однак, замість того щоб скористатись ситуацією і побігти вперед самому, він підбіг до Абеля і почав рукою показувати йому, де фінішна лінія, аби той все ж добіг першим і отримав переможну золоту медаль. Коли журналісти запитали в Анайя, чому він свідомо програв забіг, той сказав, що перемогу заслуговував Мутаї, а не він. “Яку б цінність мала моя перемога або отримана медаль? Що б про це сказала моя мати?” Один із журналістів зауважив: “Анайя зробив вибір на користь чесності, а не перемоги”.
Радість від доброї звістки
Одного вечора 1964 року на Алясці стався катастрофічний землетрус магнітудою 9,2 балів. Усього за чотири хвилини цілі квартали міста перетворилися на руїни. Тієї ночі на місці події перебувала репортер Джині Чанс, яка з мікрофоном у руці передавала новини наляканим людям, що сиділи біля своїх радіоприймачів. Слухаючи репортера, чоловік почув, що його дружина жива; убиті горем родини дізналися, що з їхніми синами, які перебували в подорожі, все добре; ще одне подружжя почуло, що їхні діти знайшлися. По радіо знову й знову звучала добра звістка. То була велика радість посеред руїн.
Сила любові
Двоє вісімдесятилітніх людей (він з Німеччини, а вона з Данії) стали незвичною парою. Кожен із них прожив у шлюбі по шістдесят років, а потім обоє овдовіли. Їхні будинки знаходились на відстані 15-ти хвилин ходьби один від одного, але вони жили в різних країнах. Однак ці люди покохали один одного і регулярно проводили час разом. На жаль, у 2020 році через пандемію коронавірусу уряд Данії заборонив перетин кордону. Та їх це не злякало. Вони щодня о 15:00 зустрічались на кордоні на тихій сільській вулиці, сідали по обидва боки кордону і разом споживали їжу. “Ми тут, бо любимо один одного”, – пояснив чоловік. Їхня любов сильніша за кордони, сильніша за пандемію.
Смертність і смирення
Ранньохристиянські теологи Ієронім і Тертулліан згадували історії про те, як у стародавньому Римі вшановували генералів, які здобули епічну перемогу. Вони з ранку до вечора їздили центральними вулицями столиці на блискучих колісницях. Натовп ревів. Генерали грілися в променях слави, насолоджуючись найвищим проявом пошани у своєму житті. Однак, за легендою, біля генерала увесь день стояв слуга і шепотів йому на вухо: “Memento mori” (“Пам’ятай, що ти помреш”). Посеред повсюдного захоплення генерал потребував смирення, яке приходило через нагадування про його смертність.
Безглузда інвестиція
У 1929 році, під час занепаду американської економіки, мільйони людей втратили все. Та тільки не Флойд Одлум. У той час, як усі панікували і продавали свої акції за низькими цінами, Одлум, здавалося, робив безглуздя і, попри невизначене майбутнє країни, скуповував ці акції. Однак “безглузді” дії Одлума окупилися, приносячи йому доходи не одне десятиліття.
Врятовані від потужних ворогів
У 2010 році у віці 94-ох років Джорджа Вуйновича нагородили бронзовою зіркою за організацію “однієї з найвизначніших рятівних операцій під час Другої світової війни”. Вуйнович, син сербських іммігрантів у США, приєднався до американської армії. Коли стало відомо, що збиті американські льотчики опинилися під захистом повстанців у Югославії, Вуйнович повернувся на батьківщину, спустившись на парашуті в ліс, щоб знайти збитих пілотів. Знайшовши і розділивши воїнів на маленькі групи, він навчив їх, як бути схожими на сербів (одягаючи сербську одежу і споживаючи сербську їжу). Потім він упродовж декількох місяців виводив їх по одній маленькій групі до транспортних літаків, які чекали на посадковій смузі в лісі. Отже, він врятував 512 льотчиків.
Велике Світло
У 2018 році дванадцять тайських хлопців і їхній тренер спустилися в печеру з багатьма лабіринтами. Через несподівану повінь вони мусили іти вглиб печери, і їх змогли врятувати лише через два з половиною тижні. Команди дайверів прибули на порятунок, коли хлопці сиділи на невеликому кам’яному виступі, маючи лише шість мерехтливих ліхтариків. Вони годинами перебували в темряві, сподіваючись, що якимось чином з’явиться світло і допомога.
Могутній і люблячий
У 2020 році в Еквадорі відбулося виверження вулкану Сангай. Служба Бі-Бі-Сі повідомляла про “темний стовп попелу, що здіймався на висоту понад 12000 метрів”. Сірим попелом і темною сажею вкрилися чотири провінції (приблизно 800 квадратних кілометрів). Небо затьмарилося і потемніло, а повітря настільки забруднилося, що було важко дихати. В інтерв’ю газеті “El Comercio” фермер Фелісіано Інга так змалювала моторошну сцену: “Ми не розуміли, звідки йшов увесь цей пил… Ми спостерігали, як темніє небо, і були охоплені страхом”.