На скелю мене попровадь
Одного разу, купуючи зволожувач повітря, я побачила літню жінку, що ходила туди-сюди між рядами в магазині. Чи вона часом не шукає також зволожувач? Я відійшла у бік, щоб дати їй місце. Незабаром ми вже розмовляли про епідемію грипу в нашому районі, через який вона вже тривалий час страждала від кашлю та головного болю. За кілька хвилин жінка вилила переді мною свій біль, а я нічим не могла їй допомогти. Все ще роздратована і сердита, вона вийшла з магазину.
Чіткі вказівки
Моя молодша донька Брітта дуже хотіла спати в “дорослому ліжку” в кімнаті своєї старшої сестри. Щовечора, закутуючи її у великі ковдри, я строго наказувала не вставати з нього, і попереджала, що якщо не буде слухатися, то спатиме у своєму дитячому ліжку. Однак майже кожної ночі я знаходила її в коридорі і змушена була нести доньку назад до її маленького ліжка. Через багато років я довідалася, що моя старша донька не була у захваті від маленької сусідки, тому постійно казала їй, що “чує, як її кличе мама”. Брітта наївно вірила її словам і йшла шукати мене.
Мудрість похилого віку
У 2010 році одна сінгапурська газета опублікувала спеціальний доклад, що містив життєві уроки від восьми престарілих громадян. Стаття починалась наступними словами: “Хоча старість приносить чимало проблем для розуму й тіла, вона водночас може розширити можливості в інших сферах. В ній є велика скарбниця емоційних та соціальних знань; мова йде про ті якості, які вчені починають визначати як мудрість людей похилого віку”.
Тридцять вісім років я жила з кісткою, яка неправильно зрослася після травми в дитинстві. І тільки в листопаді 2017 року мене прооперували. Усі ці роки лікарі не могли визначити причину болю в нозі. Одного разу, вийшовши з кабінету професора, який сказав, що мені вже ніщо не допоможе, і в кінці навіть запитав, а чи дійсно у мене нога болить... я заплакала. І тоді ще з більшою вірою я звернулася до Бога. У той момент мені прийшла думка зателефонувати одній сестричці з іншого міста. Вона мені сказала, що працює в приватній травматологічній клініці, якою завідують віруючі. Їхала з думкою, що і…
Поки що до побачення
Прощаючись зі своєю внучкою Алісою, ми слідуємо вже звичній схемі: обхвачуємо одна одну руками і протягом двадцяти секунд показово плачемо й схлипуємо. Потім робимо крок назад і недбало кидаємо одна одній: “Бувай!” Розвертаємося і йдемо. Незважаючи на цю маленьку “прощальну виставу”, ми завжди впевнені, що незабаром побачимося.
Як маленькі діти
Маленька дівчинка радісно й граціозно хиталась під музику хваління. Вона була єдиною дитиною в ряду, але це не заважало їй махати й вертіти ручками в такт пісні. Її мама лише посміхалась і не намагалась зупинити.
Трава або благодать
Одного разу мій друг Арчі приїхав з відпустки й побачив, що його сусід побудував дерев’яний паркан, який “заліз” на його територію аж на півтора метра. Протягом кількох тижнів Арчі намагався якось домовитись із сусідом, щоб прибрати той паркан. Він пропонував допомогу й навіть хотів розділити витрати, але все марно. Звісно, Арчі міг звернутися зі скаргою до цивільної влади, але вирішив цього разу не воювати з сусідом, а краще явити йому в якійсь мірі Божу ласку.
Радість Божої присутності
“Що я накоїв?” Я сподівався, що то будуть найкращі роки мого життя. Натомість на мене чекав період найбільшої самотності. Відразу після закінчення коледжу я отримав “справжню” роботу, але за сотні кілометрів від свого рідного міста. Тому мій оптимізм та натхнення швидко щезли. Я жив у маленькій квартирі без меблів. Я не знав міста. Не знав нікого. Так, робота була цікава, але самотність мене просто вбивала .
