Різні, однак разом в Ісусі
Бізнес-аналітик Френсіс Еванс дослідив роботу 125 страхових агентів, аби зрозуміти їхню формулу успіху. На диво, рівень компетенції не відігравав ключову роль. Натомість Еванс виявив, що клієнти були схильні купувати страховку в агентів, які дотримуються таких самих політичних поглядів, мають таку саму освіту і навіть однакового зросту з ними. Вчені називають це явище гомофілією, тобто тяжінням до людей, які на нас схожі.
Тисячі цяток світла
Каньйон Дісмалс на північному заході Алабами щороку приваблює численних туристів, особливо в травні та червні, коли личинки грибних комариків вилуплюються і стають світлячками. Вночі вони випромінюють яскраво-блакитне люмінесцентне світло, а коли їх тисячі – утворюється неймовірне світлове видовище.
Звільнення від рабства
“Ви, як Мойсей, вивели нас з-під рабства!” – вигукнула Джаміла. Працюючи на підприємстві з виготовлення цегли в Пакистані, вона та її родина страждали через величезний борг перед роботодавцем. На сплату відсотків йшла велика частина заробітної плати. Втім, отримавши пожертву від неприбуткової організації, що дало їм можливість оплатити весь борг, вони відчули неймовірне полегшення. Дякуючи представнику організації за свою свободу, Джаміла, віруюча в Ісуса, згадала біблійний приклад, як Бог через Мойсея звільнив ізраїльтян від рабства.
Пріоритет Божої присутності
У 2009 році команда дослідників зі Стенфордського університету провела експеримент з понад 200 студентами. Дослідження включало постійну зміну завдань та виконання вправ для пам’яті. Цікаво, що студенти, які вважали себе здатними виконувати одночасно багато задач, гірше впорались із завданнями, ніж ті, хто звик зосереджуватись на виконанні однієї задачі за один раз. Багатозадачність ускладнювала здатність зосередитись та фільтрувати зайву інформацію. Якщо ми на щось відволікаємось, нам важко сконцентрувати увагу.
Люди-притулок
Філ і Сенді, зворушені історіями про дітей-біженців, відкрили свої серця та дім для двох із них. Забравши дітей з аеропорту, вони в напрузі та в повній тиші їхали додому. “Чи готові вони до цього?” Між ними було багато відмінностей (культура, мова, релігія), однак Філ та Сенді повинні були стати притулком для цих чудових дітей.
Справжні та вразливі
“Привіт, По Фанг! – написала мені подруга з церкви. – Даваймо цього місяця в нашій групі будемо виконувати повеління з Послання Якова 5:16. Створімо безпечну атмосферу довіри та конфіденційності, аби ми могли ділитися своїми хвилюваннями та молитися один за одного”.
Сильний і слабкий
В Університеті Айови дотримуються, ймовірно, найбільш зворушливої традиції у футболі. Стадіон Кіннік розташований поряд з Дитячою лікарнею родини Стед. На верхньому поверсі лікарні є панорамні вікна, з яких відкривається чудовий вид на поле. У дні ігор хворі діти та їхні родини збираються на верхньому поверсі і спостерігають за дійством на стадіоні. Наприкінці першого тайму всі тренери, спортсмени і тисячі уболівальників повертаються обличчям до лікарні і махають дітям руками. У цю мить дитячі очі починають сяяти. Просто дивовижно бачити, як спортсмени та весь стадіон роблять паузу заради прояву турботи.
Віра дитини
Коли наша названа бабуся після декількох інсультів опинилася в лікарні, лікарі не знали, наскільки постраждав її мозок. Треба було почекати, поки її стан трохи покращиться, щоб потім перевірити функціонування мозку. Вона промовила всього декілька слів, які були мало зрозумілими. Втім коли 86-річна жінка, яка дванадцять років наглядала за моєю дочкою, побачила мене, вона відкрила свої пересохлі вуста і запитала: “Як Кайла?” Перші слова, які вона до мене промовила, стосувались моєї дитини, яку вона щиро та сильно любила.
По Божих рейках
Кілька років тому на півночі Іспанії потяг, у якому було двісті вісімнадцять пасажирів, зійшов із рейок. Загинуло 79 людей, а ще 66 потрапили до лікарні. Машиніст не зміг пояснити причини того, що сталося, натомість відеозапис із камери спостереження зміг і пояснив. Потяг рухався надто швидко і не зміг увійти в поворот. На цій ділянці було обмеження на швидкість, покликане убезпечити пасажирів. Але машиніст із тридцятирічним стажем знехтував вимогами безпеки, що призвело до загибелі багатьох людей.
Люди з нижньої палуби
Мій друг працює на кораблі-шпиталі, який називається “Милосердя Африки”. Там надають безкоштовне медичне обслуговування громадянам країн, що розвиваються. Співробітники щодня допомагають сотням пацієнтів, чиї хвороби могли залишитися без належного лікування.
Будь ласка, тихіше
Грін-Бенк (штат Західна Вірджинія) – це крихітне поселення в суворих горах Аппалачі. Воно схоже на десятки інших містечок у цьому районі, за одним важливим винятком. Жоден із ста сорока двох його мешканців не має мобільного доступу до інтернету. Причина в обсерваторії, чий телескоп постійно сканує небо. Сигнали вишок Wi-Fi та стільникового зв’язку створюють перешкоди, тому в Грін-Бенк введено режим радіомовчання. Це одне з технологічно найтихіших місць у Північній Америці.
Довга гра
На батьківщині Давида віруючі в Христа зазнавали утисків, їхню худобу вбивали. Давид та його сім’я втратили все, що мали, і розсіялися по різних країнах. Дев’ять років Давид провів у таборі для біженців далеко від рідних. Він знав, що Бог із ним, але роки йшли. Двоє дорогих йому людей померли в розлуці, а ситуація не змінювалася. Отже, Давид занепав духом.
Додаткова благодать
Ми прикрашали церковну будівлю для спеціального заходу, і одна з сестер дорікнула мені за мою недосвідченість. Коли вона пішла, до мене підійшла інша і сказала: “Не хвилюйтеся. Вона з тих, кому потрібна додаткова благодать”.
Віра вигнанців
У червні 1965 року шестеро підлітків із острівного Королівства Тонга, що в південній частині Тихого океану, вирушили в море в пошуках пригод. Ті не змусили на себе чекати. У першу ж ніч шторм зламав щоглу та кермо. Декілька днів вони дрейфували без їжі та води, перш ніж дісталися до безлюдного острова Ата, де вони провели 15 місяців, поки не прийшла допомога.
Кожна скорбота
“ Я вивчаю скорботу інших і кожну біду. Можливо, від скорбот моїх я щось у них знайду”, – писала поетеса ХІХ століття Емілі Дікінсон. Цей вірш – зворушливий роздум над тим, наскільки неповторна кожна скорбота. Наприкінці Дікінсон трохи сором’язливо говорить про свою єдину, “пронизливу втіху”, яку знайшла на Голгофі. Ця втіха в тому, що її власні рани виявилися схожими на ті, які були в Спасителя: “ І я не можу повірити, що Він страждав, як я”.